RSS    

   Архітектура Поділля

тже, в розпорядженні дослідника дійсно виявився досить сумнівний документ, на основі якого робити будь-які висновки щодо хронології фортифікацій і забудови міста не є коректним. Таким чином, вибірковий аналіз текстових джерел, що пов'язані з так званим "литовським" періодом, свідчить, що не Корятовичі заснували головні подільські міста й замки, хоча не можна недооцінювати їх ролі у зміцненні фортифікацій, частина яких на той час вже існувала. Наприкінці XIV ст. Поділля опинилося в сфері політичних інтересів польського короля Владислава Ягелла, котрий 1395 року передав його своєму васалові краківському воєводі Спитку з Мельштина. Коротке (1399 року Спитко загинув в битві з татарами) правління молодого воєводи, за свідченнями джерел, відоме як "час зведення фортець в руських землях" (40). Оборонна діяльність Спитка навіть спричинилася до занепокоєння польського короля, який "очікував поганих для корони наслідків від військових споруд, зведених новим володарем Поділля" (4). Підтвердженням активної оборонної діяльності Спитка слугують роботи по спорудженню однієї з найпотужніших веж Кам'янець-Подільського замку - Рожанки. Джерела повідомляють також, що Спитко дозволив кам'янецьким міщанам використовувати третину доходів від помолу на міському млині на потреби міста та його зміцнення (4). Очевидно, реалізуючи свій задум по розбудові фортифікацій на Поділлі, Спитко, як і його попередники Корятовичі, спирався на місцеву феодальну верхівку, яка, в основному, й здіснювала оборонне будівництво. Численні акти про надання подільських сіл та містечок у власність, що збереглися, починаючи від 1386 року (4), дозволяють говорити про інтенсивний процес утворення військово-адміністративної інфраструктури краю, що проходив в умовах надзвичайно нестабільної верховної влади. А оскільки і Литва, і Польща розглядали Поділля як зону найбільш активного потенційного опору кочівникам на шляху до своїх кордонів, ними були створені умови для його військового (обов'язково контрольованого!) зміцнення. Цей інтерес державної адміністрації мав неодмінно знайти відгук у місцевої феодальної верхівки, котра змушена була, незалежно від політичного статусу Поділля, дбати про свою безпеку передусім своїми власними силами. Наведений історіографічний огляд свідчить, що період початку ХШ - кінця XIV ст. на Поділлі був пов'язаний з кількома злетами фортифікаційної діяльності: в період князювання Данила Галицького, за Казимежа Великого, князів Корятовичів та Спитка Мельштинського. Активна військова діяльність неодмінно повинна була реалізуватися у оборонних спорудах, які па той час були основою стабільності будь-якої влади. Як вже зазначалося вище, об'єктивний висновок про масштаби і розвій мурованого оборонного будівництва на Поділлі можна зробити лише за умови проведення ґрунтовних архітектурно-археолоґічних досліджень значної групи замків з метою виявлення їх первісних ядер. Перспективність цього напрямку пошуків доводять дослідження польського вченого Б.Ґеркена, присвячені одній типологічній групі подільських замків, які мають в основі давнє ядро у вигляді баштово-стінового укріплення, спорудженого на п'ятикутному плані, один з рогів якого сильно висунутий. Зокрема давнє ядро Язловецького замку (25x40 м) має муровану сторожову вежу, що збудована на квадратовому плані (5x5 м) з внутрішнього боку висунутого в бік закінчення мису рогу п'ятикутного укріплення. На думку Б.Ґеркена це ядро, що датоване ним кінцем XIV ст., репрезентує вже другий будівельний етап; перший дослідник пов'язує з появою квадратової вежі, що стояла окремо - аналогічно вежам-"стовпам" (4), поширеним з другої половини ХШ ст. на Волині (Кам'янець-Литовський, Холм, Столп'є, Белавино, Грозвин, Ратно, Чорторийськ) та у Польщі на Шльонську (пекари поблизу Тинця) (4). П'ятикутну планувальну схему з наріжником (висунутим в бік напілля рогом укріплення) Б.Ґеркен визнає за характерний для цілої групи подільських замків (Язловець, Бучач, Теребовля, Сидорів), водночас диференціюючи кілька її варіантів. На пашу думку найархаїчнішому із вказаних варіантів передувала ще більш давня система наріжника без вежі та башт, застосована в замках Бучача й Скали-Подільської. В першому випадку наріжник заокруглений, в другому - зрізаний, причому в обох укріпленнях, як і в давньому ядрі Язловецького замку, наріжник звернутий до закінчення мису. Виходячи з нього, походження замків з наріжником ми схильні пов'язувати передусім з топографією мисових укріплень, датуючи їх періодом не пізніше середини XIV ст. Фортифікаційні переваги цієї схеми, що дозволяла вести ефективний обстріл флангів, були незаперечними, а з введенням додаткового елементу - кутової вежі - була повністю виключеною поява "мертвих зон". Усвідомлення давніми фортифікаторами переваг цієї схеми, апробованої в ситуаціях розміщення наріжників на кінця мисів, призвело до її запозичення для оборони інших частин укріплень, зокрема найменш захищених ділянок, звернутих до гребеня мису.

Розділ 2. Визначні пам'ятки архітектури Поділля

Церква стоїть на південній околиці села - західній кінцівці вузького мису, витягнутого в напрямку схід-захід у мальовничій місцевості неподалік давнього замчища. З півдня мис врізається в заплаву річки Вовчик, що впадає в Ушицю, з півночі його обмежує природний схил.

Найдавніша частина церкви - дзвіниця - споруджена в ХІV сторіччі як оборонна вежа на Кучманському шляху. Первісно вона була п'ятиярусною, майже квадратовою в плані (8,8 х 9,4 м). Горішній ярус її мав периметральну галерею, що оперізувала вежу ззовні; вона спиралася на консольні балки з довгими підкосами, а ті своєю чергою - на випущені з муровання бруси, гнізда яких розміщувалися між третім і четвертим поверхами башти. Перекривалася вежа високим наметовим дахом з ґонтовим покриттям. Над входом до першого ярусу, із заходу, був дерев'яний машикуль (від конструкції його також залишилися гнізда в мурованні). Перекриття вежі були пласкі, балкові; в долішніх ярусах балки спиралися на обрізи стін, у горішніх - входили в гнізда в мурованні. Долішні два яруси не мали отворів, горішні - мали стрільниці.

У 30-х роках ХV сторіччя село було викуплено в шляхтича Жеґоти й записано шляхтичеві Яну Домарату із Сляткова за вірну службу. Цей пан, за даними архівних джерел, був заможний: володів багатьма селами, його ім'я часто трапляється в актах першої половини ХV сторіччя. Очевидно, це він прибудував церкву до східного фасаду вежі, яка перетворилася на дзвіницю. Перший ярус її став виконувати функцію притвору, а другий переробили на хори, зробивши у східній стіні великий проріз стрілчастого абрису. Церква була освячена на ім'я Покрови Богородиці. У плані вона являла собою рівнораменний хрест із заокругленими рукавами й апсидою. Споруда перекривалася системою готичних склепінь. Світло линуло крізь високі вікна зі стрілчастими перемичками. Крім входу через дзвіницю, були зроблені ще два - у південній та північній стінах нави. У північно-східній частині храму прибудовано прямокутну в плані ризницю. Центральний обсяг церкви мав високий двосхилий готичний дах, до нього прилягали напівнаметові дахи над північною і південною конхами.

1567 року, під час наскоку татар, церква була пошкоджена. Три роки по тому її відремонтував Бернард Претвич, колишній староста Барського замку. На початку ХVІІ сторіччя Яків Претвич, відбудувавши на сусідньому пагорбі, з півдня, зруйнований замок, переробив церкву на костел Благовіщення Діви Марії, розмалював, оздобивши його стінописом. Тоді ж при костелі заснували кляштор домініканців.

У період від 1734 року до третьої чверті ХVІІІ сторіччя костел зазнав чималих руйнувань. Відбудова його 1773 року пов'язана із значними змінами: у центральній частині нави зробили нове склепіння, наростили стіни, розтесали і замурували в горішніх частинах стрілчасті вікна, влаштували нові входи в бічних обсягах екседр. Стіни й склепіння розмалював відомий художник Праґтль. У вежі позамуровували стрільниці, прорубали велике вікно в другому ярусі, а над входом зробили декоративний фронтон. Разом з цим на одній лінії з мурованою огорожею та по осі із західним входом спорудили двоярусну восьмигранну дзвіницю з мурованим першим ярусом.

На початку ХІХ сторіччя виконано внутрішній ремонт костелу. 1832 року його перетворено на православний храм Різдва Богородиці. 1847 року архітект Павлов склав проект перебудови церкви, який пізніше, у 1886 році дещо змінено і, врешті, в 1890 - 1892 роках реалізовано. Тоді наростили стіни бічних обсягів церкви, замурували готичні прорізи, зробили нову покрівлю з дерев'яним барабаном і низьким наметом. У вежі також надбудували два яруси, покриті наметовим дахом.

За обсягово-розпланувальним вирішенням церква належить до типу триконхових храмів. Давня частина її - дзвіниця - має сливе квадратовий план (6 х 5,4 м на внутрішніх сторонах); кам'яні мури завтовшки 1,7 м. Горішні два яруси вимурувані з цегли.

Обсяг церкви ХV сторіччя являє собою майже рівнораменний хрест. Внутрішні розміри центральної навової частини - 8,6 х 13,6 м. Вона розкривається в апсиду й бічні екседри трьома широкими прорізами зі стрілчастими підпружними арками. Довжина апсиди 21 м, товщина кам'яних стін 1,9 м. Склепіння перекривають наву, апсиду, екседри, а також перший ярус дзвіниці. Хрестові склепіння ризниці до нашого часу не дійшли. На другий ярус дзвіниці веде середстінний хід зі сходами. В інтер'єрі збереглися три шари живопису, найдавніший - пензля згадуваного вже Праґтля. На фасадах вежі-дзвіниці подекуди є рештки рожевого отиньковання (з домішками товченої цегли). На рогах споруди по вогкому тиньку продряпані наземні лінії - імітація рустів (їх виявили 1966 року Ю.Нельговський і Є.Пламеницька). Досліджували церкву для розроблення проекту реставрації Є.Пламеницька та А.Тюпич з участю Л.Крощенка.

Церква-замок у Шарівці - унікальна пам'ятка мурованої оборонної архітектури - репрезентує тип вежового триконхового храму, генеза якого досі не з'ясована.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5


Новости


Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

                   

Новости

© 2010.