Регіональні особливості народної творчості України

огляду на ці історичні обставини, природні умови і наплив поселенців склався і своєрідний етнографічний характер Півдня України. У господарській діяльності визначальними були типові риси степового хліборобства і відгінного скотарства. Певні особливості мали степове народне будівництво, різні ремесла і промисли. Істотно позначилися етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського населення з поселенцями інших національностей, зокрема росіян, білорусів, болгар, сербів, греків, молдован та ін. Вони виявлялись у поєднанні різнонаціональних елементів в одязі, будівництві житла тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зростання робітничого класу також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, передусім спричинюючи витіснення її національних складових міськими елементами.

Загалом у другій половині XIX -- на початку XX ст. південноукраїнський етнографічний масив відзначався реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. Локалізація її певних місцевих особливостей дає підставу виділити тут п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, а також Буджак і Таврію.

 Українське Полісся -- етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається через увесь північний край України і разом з суміжним білоруським, брянським у Росії та люблінським у Польщі Поліссям творить одну зі своєрідних географічних та історико-етнографічних територій слов'янського світу.

Назва «Полісся» -- похідна від слова ліс і означає лісисту місцевість, біля лісу. Небезпідставно звернуто увагу на близькі за звучанням слова в литовській і латинській мовах: «Раїа», «Pelesao, «Pelysa», що означають характерний для Полісся болотяний ландшафт, багнистий ліс. З цієї причини побутує думка про балтсько-слов'янську спільність кореня слова «Полісся». Ця назва зустрічається вже в працях давньогрецького історика Геродота, значиться вона в Галицько-Волинському літописі під 1274 p., а також в інших середньовічних і пізніших джерелах.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і згідно з лінгвістично-етнографічними даними належать південна смуга Брестської області (тепер входить до складу Білорусі) і східна частина Підляшшя (Польща). Південна етнографічна межа українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід, північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі -- Ніжин, по ріці Сейм до сучасного кордону України з Росією.

Залежно від розташування щодо Дніпра українське Полісся поділяється на Правобережне і Лівобережне, а також відповідно на Західне і Східне. Західне називають ще Прип'ятським, а Східне -- Наддеснянським. Побутує і визначення окремих частин Полісся стосовно сучасного адміністративного районування: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське.

Загальновизнаною в науці характерною прикметою етнографії цього регіону є значна збереженість у побуті й культурі його населення архаїчних явищ і рис. Вони виявляють етногенетичне східнослов'янське коріння українських поліщуків, а також їх етнокультурну спільність з усім українським народом.

Народні культурні традиції у різних частинах території українського Полісся відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого князівства Литовського, Польщі, Росії), а також зумовлені певною природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, у заплавах рік, на лісових зрубах, характер ґрунтів вирізняють поліське хліборобство, його знаряддя, агротехніку. Залежно від місцевих кліматичних умов склався відповідний сільськогосподарський календар. Особливостями позначені тваринницьке господарство, організація відгінного випасання худоби, заготівля сіна на болотах та ін.

Поширеними видами занять поліщуків були мисливство і рибальство з використанням своєрідних ловецьких способів і знарядь. Багатий досвід і специфічне знаряддя накопичено у поліському бджільництві.

Ще в недалекому минулому основними для Полісся були водні шляхи сполучення і транспортні засоби (плоти, пароми, різні типи човнів). У будівництві добре збереглися архаїчні риси планування житла і садиби; широко відома неповторна поліська глинобитна піч. Чимало давніх мотивів знаходимо і сьогодні у традиційному поліському вбранні (тунікоподібні жіночі сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття, саморобні прикраси тощо).

На громадському побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся вплив общинних відносин і устрою: розподіл громадою земельних угідь, організація спільного використання пасовищ, лісів, лук, рибних виловів, трудова взаємодопомога (толока). У сімейному житті домінуючими були засади патріархального устрою -- підпорядкування всіх членів сім'ї батькові.

Реліктовими елементами слов'янської обрядовості насичені поліські звичаї і обряди: проводи зими і зустрічі весни, русальні, купальські, колядні, весільні, пов'язані з народженням чи смертю людини. Регіональна специфіка простежується у різних народних знаннях поліщуків щодо самолікування, прогнозування погоди за місцевими прикметами, у словесному і музичному фольклорі, прикладному декоративному мистецтві, зокрема в ткацтві, неповторній поліській вишивці та ін.

 Західний (Південно-Західний) регіон включає декілька природно-географічних зон: волинсько-подільську, прикарпатську, карпатсько-гірську і закарпатську. Цей край був здавна заселений і мав упродовж віків відносно стабільний склад корінних жителів.

Складною була історична доля регіону. З раннього середньовіччя його захоплювали і шматували чужоземні поневолювачі. Цим зумовлена і етнографічна різноманітність краю. У його складі можна виділити кілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що відзначаються виразними локальними особливостями культурно-побутових традицій.

Волинь -- це територія басейну верхів'я правих приток Прип'яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні -- Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волині на заході дотичне лівобережне Побужжя -- Східна Холмщина.

Етнографічна Волинь в основному територіально збігається з давньоруською історичною областю «Волинська земля» без її північної зони -- Західного Полісся. У давнину Волинь заселяли праукраїнські племена дулібів, бужан, волинян. У X--XI ст. на цій території виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та ін. Волинь була одним з осередків процесу творення державності Київської Русі, Володимиро-Волинського і Галицько-Волинського князівств, тереном активної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами.

Віддавна провідною галуззю господарства волинян було хліборобство, значна кількість міст стимулювала розвиток різних ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка заліза та ін.). У народному будівництві, одязі простежуються перехідні риси від поліського до подільського типу: дерев'яні зрубні хати під солом'яним дахом (на Поліссі -- здебільшого очеретяні й дощані покрівлі, а в суміжній з Поділлям зоні -- стіни будівель з глиносолом'яних вальків), такі компоненти вбрання, як довгі й рясні опанчі, сіряки, кожухи.

Своєрідним регіональним колоритом відзначаються волинські народні звичаї і обряди, багата фольклорна традиція, мистецькі вироби з дерева, вишивка з переважаючими рослинними орнаментами червоного або тільки білого кольору. Давня назва жителів цього краю -- «волиняни» -- найменування однієї з локальних груп українського народу.

Поділля -- історико-етнографічний район, що займає головно басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров'я. Це більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на півдні частина Чернівецької областей. В етнографічній літературі Поділля ділять на Східне і Західне.

Назва «Поділля» зустрічається в писемних джерелах XIV ст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується вживання стосовно цього краю назв «Пониззя», чи «Русь долішня». Відповідно давнє побутування похідного найменування жителів Поділля-- «подоляни», «поділяни».

Поділля здавна заселяли східнослов'янські племена тиверців і уличів. Після занепаду княжо-руської державності в другій половині XIV ст. Поділля захопила Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569 р.) і Східне Поділля опинилося під владою шляхетської Польщі. Різні частини південно-подністровського Поділля неодноразово поневолювали турецько-османські загарбники. Після першого (1772 р.) і другого (1793 р.) поділів Польщі Західне Поділля відійшло до Австрії, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.

Етнографічне Поділля -- один з найсвоєрідніших і найколоритніших районів України. «Красо України, Подолля», -- писала Леся Українка про цей край, маючи на увазі не тільки чарівність його природи, але й багатство і неповторність народної культури: вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села, сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї і обряди, мелодійну пісню, самобутнє народне мистецтво.

Характерними для цього краю були будівлі з використанням глиносолом'яних вальків. Своєрідності подільській хаті надавали білизна мазаних стін з пластичною обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча присьба, підведена червоною глиною, оздоблення інтер'єру хати рушниками та іншими декоративними елементами.

Традиційне вбрання подолян вирізняється багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Далеко за межами України відомі подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами, ткацькі вироби, килими з рослинним і геометричним орнаментом, кераміка та ін.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8