Рівненщина в контексті історичного краєзнавства

ерхів'я річки Горині в добу неоліту (V-ІV тис. до н.е.) було північно-східною околицею великого етнічного масиву, що охоплював Західну Волинь і Подністров'я, заселеною скотарськими племенами. В Корецькому, Рівненському й Дубенському районах відомо близько 10 неолітичних поселень, два з них, біля с.Зозова Рівненського району, частково досліджені.

В добу міді (ІV - ІІІ тис. до н.е.) територію Рівненщини заселювали скотарсько-землеробські племена. Більш ранні племена поширювались у верхів'ях Горині і досягали лівобережжя Вісли. Їх поселення досліджені поблизу селища Гощі та с.Острова Радивилівського району. Пізніші набагато чисельніші племена охоплювали територію Середньої Європи, Волині та Поділля. Поселення цих племен виявлено в Острозькому, Здолбунівському, Рівненському та Дубенському районах.

В кінці ІІІ - на початку ІІ тис. до н.е. (в добу ранньої бронзи) Рівненщина була густо заселена більш-менш однорідними землеробсько-скотарськими племенами, які займали проміжну територію між Східною і Середньою Європою. Археологами виявлено близько 100 поселень і могильників. Частину з них досліджено в Здолбунівському, Острозькому, Рівненському та Дубенському районах. Найцікавіші матеріали здобуто під час розкопок і досліджень поховань у кам'яних гробницях на околицях с.Здовбиці (Здолбунівський р-н) та курганного могильника біля с.Іванного (Дубенський р-н). Майстерні кам'яних знарядь цього ж часу виявлено поблизу с.Городок Рівненського, с.Крилів Дубенського, с.Устенське Друге Здолбунівського районів.

Південні райони краю в добу середньої і пізньої бронзи (ІІ - поч.. І тис. до н.е.) освоювали племена тшинецько-комарівської культури. Частина дослідників вважає їх ранніми предками слов'ян. Скарби бронзових знарядь праці, зброї та прикрас тих часів знайдено поблизу сіл Липи Дубенського, Стеблівки Здолбунівського районів та в інших місцях. Вони свідчать про виникнення майнової нерівності в середовищі племен доби пізньої бронзи.

Коли у VІІІ - VІІ ст. до н.е. тогочасне населення навчилося добувати залізо і виготовляти з нього знаряддя праці та зброю, то це допомогло піднести продуктивність господарства, сприяло прискоренню майнового розшарування і серед племен, які заселяли територію сучасної області. Південне Погориння в добу раннього заліза (VІ - ІІ ст. до н.е.) заселювали скотарські племена, поширені головним чином у поліських районах північної частини сучасної України та на півдні Білорусії. На Рівненщині зафіксовано понад 50 поселень та могильників того періоду.

В ІІІ-ІІ ст. до н.е. в ІІ-VІ ст. н.е. на території сучасної області поширюються ранньослов'янські племена зарубинецької та черняхівської культур. В с.Могиляках Острозького р-ну досліджено 4 поховання зарубинецької культури. Поселення черняхівської культури виявлено і частково досліджено поблизу сіл Марковичів і Підлужжя Дубенського району, а на поселеннях поміж селами Мирогощею Першою, Мирогощою Другою і Костянцем цього ж району розкопано кілька наземних жител.

У кінці VІ - на початку VІІ ст. на Волині, куди входили землі і сучасної Рівненської області, виникло об'єднання племен державного типу на чолі з дулібами-волинянами. У Х ст. територія сучасної області ввійшла до складу Київської Русі. Це сприяло економічному і культурному розвитку краю. По берегах річок Горині, Случі, Стиру, Ікви виникли численні поселення та украплення. На території області відомо близько 80 могильників, поселень та городищ. Укріплені міста, що тоді виникли, ставали центрами ремесла й торгівлі. У містах проживала феодальна верхівка. Знайдені поблизу Бегеня і Городка (Рівненський район), Висоцька (Дубровицький район), Торговиці (Млинівський район) скарби дорогоцінних прикрас, що часто включають і грошові гривні, вказують на ступінь заможності окремих прошарків населення. Знайдене неподалік с.Білова Рівненського району поховання ювеліра свідчить про високий рівень розвитку місцевого ювелірного ремесла.

Деякі з погоринських міст відіграли помітну роль в історії давньоруської держави і неодноразово згадуються в літописах. Багато з них поклали початок сучасним містам і селам: Дубен - Дубно, Корчеськ - Корець, Заречеськ - Заріцьк, Милеськ - Мильськ, Сапогинь - Сапожин, Небль - Нобель. Окремі поселення повністю зберегли свої старі назви до наших днів (Острог, Муравиця, Степань). Серед 11 міст, згаданих у літописах, найвизначнішу роль в історії краю відіграли Дорогобуж і Пересопниця, які в ХІ - ХІІ ст. періодично були центрами удільних Пересопницького та Дорогобузького князівств Погориння.

На північному Погодинні деякий час існували також Степанське і Дубровицьке князівства, які в ХІ-ХІІ ст. входили до складу туровопінських земель.

Після об'єднання 1199 року Галицького і Волинського князівств Рівненщина входить в єдине Галицько-Волинське князівство. Під час нападу в 1240-1241 рр. монголо-татар на галицько-волинські землі населення краю (Дорогобуж, Муравиця, Мильськ, Дубно та ін.) стійко боронилося від завойовників, проте не могло встояти перед численними полчищами ворога. Францисканський чернець - глава місії папи Інокентія ІV до татар, Плано Карпіні, який у 1246 році приїжджав через Рівненщину, розповідав про великі руїни, що траплялися на його шляху.

В 1254-1255 рр. руське військо на чолі з галицько-волинським князем Данилом Романовичем перейшло в наступ проти татарського воєводи Куремси і визволило землі до Південного Бугу, Тетереву, Случі. Але з Золотої орди замість Куремси був присланий новий воєвода Бурундай з великим військом. 1259 року територія Рівненщини знову опинилася під владою татар.

Перебуваючи під гнітом монголо-татарських завойовників, народні маси мусили виконувати різні тяжкі повинності, сплачувати ханським наглядачам поплужне (данина від плуга), ямне (повинність підводами), кормове (утримання татарських наглядачів) та ін. У зв'язку з тим, що завойовники дуже поруйнували міста, на Рівненщині занепало ремісниче виробництво. Населення краю не раз піднімалось на боротьбу проти іноземних загарбників.

Галицько-Волинське князівство, ослаблене внаслідок монголо-татарських нападів, втратило свою незалежність і в 1340 році було захоплене Литвою. В другій половині ХІV ст. між Литвою і Польщею за галицько-волинські землі тривала майже тридцятирічна боротьба. Щоб залучити на свій бік українських феодалів, великі литовські князі надавали їм жалувані грамоти на володіння землею, угіддями й селянами. Особливо виросли феодальні володіння магната Ф.Д.Острозького, якому великий князь литовський і польський король Владислав ІІ Ягайло в 1386 році дав намісництво в Луцьку та населені пункти Корець, Заславль, Хлапотин, Іванів, Хребтовичі, Красне, Крупу, а великий литовський князь Вітовт у 1396 році подарував Радосілки, Межиричі, Ставки, Городницю та інші села. Князь Острозький із своїм загоном брав активну участь у Грюндвальській битві (1410 р.) і в гуситських війнах.

Впродовж ХV ст. триває процес зростання феодального землеволодіння. Зокрема, литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами, які були видані в Острозі, Луцьку й Житомирі, роздавав села своїм прибічникам. У жалуваних грамотах він вказував, щоб "ці села держати вічно, непорушимо, з усім, що до цих сіл належить: з полями, з сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставами, з ловищами, і з звірами, і з потоками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками і прибутками."

Після смерті Свидригайла в 1452 році Волинське князівство було остаточно ліквідоване, і Волинь стала складовою частиною Литовського великого князівства.

Завдяки розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Волині у ХV-ХVІ ст. посилюються товарно-грошові відносини, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Територією сучасної області в середні віки пролягали торговельні шляхи із Львова через Броди, Радзивилів, Дубно, Острог, Гощу, Корець, Житомир до Києва, з Києва через Корець, Острог, Дубно, Луцьк на Польщу. Купці з Рівненщини їздили на ярмарки до Луцька. Предметами торгівлі були різні ремісничі вироби, худоба, шкіра, одяг, зброя, взуття, вина, хутра. По річці Горині плавали невеликі судна, на яких місцеві купці вивозили товари до Польщі та Балтійських портів.

Розвиток торгівлі й ремесла відбився на зростанні волинських міст. На географічній карті Європи, складеній в 1554 році фламандським картографом Г.Меркатором, позначено 29 населених пунктів Волині, в т.ч. Боремель, Вільгір, Дубровиця, Дорогобуж, Дубно, Клевань, Корець, Острог, Рівне, Степань. Ці та інші західноукраїнські міста були відомі російським купцям та дипломатам і згадуються в документах про переговори дипломатів Івана ІІІ та Івана ІV з польсько-литовськими послами про повернення Московській державі захоплених литовськими та польськими магнатами земель "скони руських государем".

Після підписання Люблінської унії у 1569 році більша частина населених пунктів краю ввійшла до Луцького повіту (міста Білів, Гоща, Дубно, Дорогобуж, Корець, Клевань, Острог, Межиричі, Острожець, Рівне, Тучин), частина - Кременецького повіту (міста Козин, Крупець, Радзивилів) Речі Посполитої. До цих повітів належало також понад 500 сіл краю.

Майже всі поселення належали феодалам. Частина з ним становила власність Дорогобузького, Дерманського, Степанського монастирів, Києво-Печерської лаври (села Обарів, Городок в районі Рівного).

Населення краю займалося сільським господарством, передусім землеробством. Кожне господарство (дим) користувалося волокою - ділянкою землі, яка мала 30 моргів. На одну волоку або лан припадало близько 18 чоловік сільського населення. Були в селах ще городники (володіли лише присадибними ділянками), халупники чи комірники (крім власної хати, нічого не мали) і підсусідки, що жили в чужих хатах. Кілька димів (3-8) складали дворище, а з дворищ утворювалися села. Вирощували жито, овес, ячмінь. Населення ще займалося лісними промислами, рибальством, бджільництвом, мисливством.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10