Світоглядні уявлення та вірування, народні знання слов'ян

p align="left">Для укаїнської народної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття "честь" відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщо для дівчини честь співвідносилася з незайманістю, цнотливістю, то для парубка - з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруженого чоловіка зіставлялась з його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошанування дружини. Честь заміжньої жінки полягала у збереженні подружньої вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.

Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: "Ніколи неправди не говорити, бо кого імуть на неправді, то вже хотяби й божився, не вірять". Парубків та дівчат, що полюбляли прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.

Великим безчестям було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм "здобутком" ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів - із закладеною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом. Також великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, "видав свою душу дияволові".

Дуже високо цінувалася честь трудової людини. В народній етиці важливого значення набувало співвідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували, наприклад, повір"я що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься худоба.

Праця - покликання людини і засіб її виховання. Народ залучає дітей до праці на землі, яка позначалася святістю й недоторканістю, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: "Не бий землі - не дасть хліба". Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випадав з рук, його належало підняти й поцілувати.

Народність виховання - це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання - це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється народному фольклору, де народне слово доведене до найкращіх зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні "вчити" й "научати" - означає й "виховувати" ("А мати хоче научати, та соловейко не дає").

У добу Київської Русі сформувались народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповнений власної людської гідності трудівник - селянин - орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.

Загальнонаціональним ідеалом на довгі часи стає запорізький козак - лицар честі й мужній захисник незалежності нашої Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагнення до волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленням народного розуміння фізичної вправності, чоловічої вроди, а також високих моральних якостей - поваги до старших, співчуття до покривджених, почуття справедливості, товариськості, душевної щирості й тонкого гумору. Козацька система виховання, козацький вишкіл, що мали місце у Запорожській Січі, поширювались по Україні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу.

Поряд з цим ідеалом, що витворювався у результаті конкретних історичних подій, в українській етонпедагогіці є один сталий ідеал - господар. Сформований на ґрунті хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу; з ним пов"язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар - це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненність у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.

Господиня - це затишок і охайність у хаті і ан подвір"ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і доглянуто; гостинність і щедрість, а водночас ощадливість і точний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть у народі.

Господарський син - це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті.

Господарська донька - це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікном. Господарська донька не ходить, а "звивається"; у неї в руках все "так і горить"; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне підготовка в сім"ї майбутнього господаря і господині й була основною програмою виховання в українській етнопедагогіці.

Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність, повага і любов до вільної праці, знання свого роду, риси високого громадянства; з іншого боку, нещадно засуджувалися негативні якості - пияцтво, лінощі, нещирість, злодійство, жадобність, скупість.

У сфері дії народної педагогіки формувались перші навчально-виховні інституції слов"ян - гурти, громади, будинки молоді, в яких відбувалась підготовка молоді до виконання певних функцій у суспільстві, залежно від віку і статі.

Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. "Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен - для ближнього" - ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалась на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності. Сусідська допомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням - чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.

Головним моральним обов"язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу і тоді, коли чоловік "підупав".

Виявом абсолютної відсутності внутрішньої культури вважалося не подарувати людині, яка виявила бажання помиритися. В народній моралі за ганебне визнавалося не дотримуватися християнської настанови: "Зо своїм супротивником швидко мирися, допоки з ним на дорозі ще ти (допоки з ним зустрічаєшся ще)". Аби усунути конфлікт, ініціатор перемир"я щиросердно промовляв: "Прости мені"; у відповідь йому казали: "Най Біг простить, я прощаю".

Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця - до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали "завітців" (опікунів); велика моральна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків.

Велике значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим - інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Давніми загальноукраїнськими вітальними висловами були: "Добрий день", "Дай Боже, добрий день", "Дай Боже здоров"я". У відповідь належало сказати: "Доброго здоров"я", "Дай Боже, здоров"я", "Дай Боже", "Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже, вам щастя!". У зв"язку з цим існувала приказка: "Яке добрий день", таке "дай боже здоровля". Вітальну функцію, особливо у західних областях України, виконували сакральні вислови: "Слава Ісусу Христу"; у відповідь - "Навіки слава (Богові)". Привітальними словами побажального змісту, особливо у гуцулів, були: "Мир Вам!", "Миром!". До людини, що була зайнята роботою, зверталися: "Бог на (в) поміч", "Боже поможи", "Помагай Бог", "Дай Боже, щастя". Відповісти належало: "Дякую красненько, дай Боже здоровля" і т.ін. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім"ї, але й громаді.

Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате; дівчата - любко, дівонько, сестро; жінки (у Карпатах) - ґаздинько.

Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.

Якщо хтось приходив до оселі під час обіду, то зичив господарям: "Споживайте здорові". Його відповідно припрошували: "Просимо до обіду"; "Дай боже здоров"я, просимо і Вас", на що прибулий чемно мовив: "Зпаном Богом заживайте"; "Най Бог даст на пожиток"; "Їжте здорові" і т.ін.

Пригощаючи когось обов"язково належало застелити стіл скатертиною. Стіл, згідно з давньоукраїнським світоглядом, ототожнювався з престолом Божим, на котрому, вважалося, невидимо і потаємно пербуває сам Господь Бог з ангелами. Тому за столом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, покласти на нього шапку, ключі, гребінь чи який інший сторонній предмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотіти ложкою, встромляти в нього ніж. Загалом в хаті належало поводитися спокійно, культурно, з гідністю - не можна було заходити до помешкання із запаленою люлькою та не знявши шапку, заборонялося свистіти, гримати дверима, викидати у вікно недогризки тощо. Ці правила поведінки значною мірою зумовлювалися народним світоглядом, згідно з яким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються ангели й приносять щастя.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9