Неомарксистська теорія міжнародних відносин

p align="left">Засновником еволюційного напрямку є Г. Модельскі [26, 171]. Він розробляє теорію взаємозалежних культурних, соціальних, економічних і політичних циклів. Побудована на підставі цього модель являє собою жорстко детерміновану систему. У дослідженнях політичних процесів представники еволюційного напрямку розглядають глобальні тенденції. Тому в рамках даного напрямку неможливий аналіз періоду менш двох сторіч.

Засновник школи «поглинання» Д. Вілкинсон [26, 171] зосередився на культурно-соціальних, а точніше цивілізаційних, показниках розвитку світ-системи. У даному напрямку розділяється точка зору представників школи «постійного розвитку» про час виникнення сучасної світ-системи. Але при цьому не заперечується можливість як послідовного, так і паралельного існування інших світ-систем.

Центрами розробок перерахованих напрямків неомарксизму є університети у Бімхемтоні й Колорадо (класичний і порівняльний напрямки й школа «постійного розвитку»), у Вашингтоні (еволюційний напрямок) і в Каліфорнії (школа «поглинання»). Постійні публікації неомарксистів здійснюються в журналі «Journal of World System Research». Окремі роботи можна зустріти в різних тематичних збірниках.

1.2 Джерела й становлення сучасного неомарксизму

У розвитку сучасного неомарксизма можна виділити три стадії. Свій початок він бере в роботах марксистів і марксистів-ленінців XIX - початку XX ст. У період між двома світовими війнами центром розробки основних постулатів неомарксизму стає Франкфуртська школа. Після Другої світової війни ідеї Франкфуртської школи були використані «новими лівими» в 1960- початку 1970-х рр. Наступним етапом у становленні сучасного неомарксизму є розвиток теорії нерозвиненості й залежності. Саме в її рамках і виник сучасний неомарксизм, або світ-системний аналіз.

У традиційному марксизмі, засновниками якого є К. Маркс і Ф. Енгельс, А. Лабріола, Ф. Мерінг, К. Каутський, М. Плеханов і ін., головним чином розвивалися два напрямки [29, 183]:

1. Економічний аналіз і пояснення змін капіталістичного способу виробництва, які породжують монополізацію й імперіалізм;

2. Розвиток теорії «Капіталу».

Приймаючи до уваги той факт, що у рамках даної роботи неможливо розглянути всю теоретичну спадщину класиків марксизму, основна увага буде приділена темам, які надалі лягли в основу сучасного неомарксизму.

Першою можна виділити тему взаємодії людину й природи. З одного боку, вона стосувалася проблеми свободи й природньої необхідності. Як стверджували марксисти, розвиток людства веде до прогресивного звільнення людського суспільства від тиранії природньої необхідності. В сучасному світі плоди цього звільнення привласнюються панівними експлуататорськими класами, що обмежує свободу в людському суспільстві. Із приходом же комунізму ці плоди будуть привласнюватися самими виробниками, що приведе до суспільства загального достатку, повного панування над природою, тобто до царства свободи. У сучасному же капіталістичному суспільстві людство вже подолало особисту залежність, характерну для античного й феодального суспільств, однак ще збереглася речова залежність.

З іншого боку, тема взаємодії людину й природи містить у собі матеріалістичну ідею практики. Згідно К.Марксу, людина не просто існує, підкоряючись природним умовам, але практично перетворює оточуючий її світ. Зміна природи, і, у тому числі, перетворення суспільних відносин, здійснюється через працю. Таким чином, практика є основною рисою людського світу.

Практика первинна стосовно духовного світу. Вона носить суспільний характер, тобто її немає поза людським спілкуванням. Практика історична в тому розумінні, що полягає в безперервному перетворенні людьми умов свого існування й самих себе. Також практика є предметною діяльністю, оскільки людям доводиться перетворювати те, що створила природа або суспільство, тобто предмети. Оскільки людина може мислити тільки про те, що вже ввійшло в коло практичних проблем, тільки історична практика може служити обґрунтуванням або спростуванням теоретичних викладень.

Немаловажне місце в теорії марксизму займає поняття «відчуження». У марксизмі виділяється п'ять видів відчуження [32, 94-97]:

1. Відчуження діяльності - діяльність людини стає далекою їй: не приносить радості, задоволення;

2. Відчуження умов праці від самої праці - робітнику у формі капіталу протистоять умови його праці, від нього відчужене управління виробництвом, науковий розвиток, знаряддя праці;

3. Відчуження результатів праці - вони переходять у чужу власність;

4. Відчуження соціальних інститутів і норм - норми соціального життя приписуються трудящим ззовні;

5. Відчуження духовного життя - духовна діяльність відособлена від людини у вигляді релігії, абстрактної моралі, професійного мистецтва, ідеології, і не є вільним, «живим» результатом її діяльності.

Марксисти приділяли велику увагу проблемі розвитку людського суспільства. У рамках досліджень по даній темі було розроблене поняття суспільно-економічної формації. К.Маркс виділяв три великі суспільні формації [32, 99]:

1. Первинну - загальна власність. Ця суспільна формація характеризується тим, що відносини загальної власності й виробничі відносини не мають окремих форм і проявляються через родові зв'язки.

2. Вторинну -- приватна власність. Ця формація позначається як «економічна суспільна формація». У якості «прогресивних епох» даної формації представлені азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва.

3. Третинну - суспільна власність. Втіленням даної формації є комунізм, де можливий «самобутній і вільний розвиток індивіда».

Визначення формації тісно пов'язане з поняттями базису й надбудови. У суспільному виробництві життя люди вступають у виробничі відносини, які відповідають певному щаблю розвитку матеріальних продуктивних сил. Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства - базис, над яким розташовується політична і юридична надбудова [37, 44]. У певний момент продуктивні сили заходять у суперечність із виробничими відносинами, і тоді наступає епоха соціальної революції. Капіталізм кінця XIX століття розглядався марксистами як період загострення протистояння двох класів - пролетаріату й буржуазії, що повинно було з неминучістю привести до революційної зміни суспільно-економічної формації.

В 90-х рр. XIX століття деякі положення марксизму були переглянуті в рамках ревізіонізму, представниками якого є Є. Бернштейн, А. Бебель, В. Либкнехт, Л. Березнів і ін. Критиці піддалися положення марксизму про прогресивне зубожіння пролетаріату у міру розвитку капіталізму й росту класових протиріч, про концентрацію капіталу, а також про революційну зміну суспільно-економічних формацій.

Опираючись на нові дані господарського розвитку, ревізіоністи доводили, що, по-перше, витиснення великим капіталом дрібного сповільнилося, а, по-друге, трести й картелі допомагають капіталізму усунути кризи. На підставі цього вони стверджували, що наприкінці XIX століття спостерігається пом'якшення протиріч капіталізму. Наслідком цього в практичному відношенні є можливість поліпшення становища робітничого класу шляхом соціальних реформ. Тим самим і забезпечується мирний перехід від капіталізму до соціалізму [30, 128-135].

Наступні розвиток марксизму в рамках марксизму-ленінізму, представниками якого є В. Ленін, Р. Люксембург, Л. Троцький, М. Бухарін і ін., сприяло розробці понять «класи» і «імперіалізм». Дані поняття стали основними для досліджень міжнародної економіки й політичної ситуації у світі.

Як стверджували марксисти-ленінці, кожному історично певному способу виробництва відповідає й свій специфічний тип обладнання суспільства, обумовлений наявністю певних класів. Класичне визначення класів дав В.І. Ленін [30, 136]: «Класами називаються великі групи людей, що відрізняються за їхнім місцем в певній історичній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленим й оформленим в законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в громадській організації праці, а отже, за способами одержання й розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розташовують. Класи, це такі групи людей, з яких одна може привласнювати працю іншої, завдяки відмінності їх місця в певному укладі суспільного багатства».

Марксисти-Ленінці вважали, що в капіталістичному суспільстві неминуча інтернаціоналізація пролетаріату й буржуазії, оскільки з розвитком міжнародних зв'язків інтереси й умови життя в різних країнах усе більше. і більше зрівнюються. Даний процес обумовлює світовий характер нової соціалістичної революції.

Засновником теорії імперіалізму є Р. Гильфердинг, представник австромарксизму. Він одним з перших звернув увагу на протиріччя між загальним, універсальним характером капіталу (у силу своєї природи капіталізм прагне до вирівняння норм прибутків, цін на різні товари, заробітної плати і т.д.) і твердими національними границями, які перешкоджають зазначеному вирівнюванню [30, 137]. Надалі теорію імперіалізму розробляли О. Бауер, К. Каутський, Р. Люксембург, Н.І. Бухарін і ін. В.І. Ленін конкретизував визначення монополістичного імперіалізму [30, 137], який є останньою фазою експансіоністського розвитку капіталізму. Дана фаза характеризується концентрацією виробництва й капіталу в руках монополій; злиттям банківського капіталу із промисловим і створенням на базі цього фінансового капіталу, фінансової олігархії; вивозом капіталу, а не товарів; утворенням міжнародних монополістичних союзів капіталістів; закінченням територіального розділу землі найбільшими капіталістичними державами. Але якщо Р. Гильфердинг визнавав можливість мирного розвитку імперіалізму й розв'язання зазначеного ним протиріччя, то В.І.Ленін такий варіант заперечував. До того ж марксисти-ленінці стверджували, що експансія капіталу, яка проявляється в охопленні все більших територій, у розширенні міжнародних зв'язків і інтернаціоналізації класів капіталістів і пролетаріату, має свої географічні границі (Р. Люксембург), досягши яких, капіталізм із неминучістю загине.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9