Емпатія та особливості її формування в ранньому юнацькому віц
p align="left">Інтеріоризаційна модель (від латин. іnterіo - «усередині») має на увазі під соціалізацією засвоєння особистістю норм, цінностей, установок, стереотипів, вироблених суспільством, які демонструються найближчим оточенням як зразок поведінки. В результаті у дитини складається система внутрішніх регуляторів, звичайних норм поведінки. Дана модель соціалізації заснована на зовнішній підтримці бажаною для довколишніх людей поведінки. Про тип інтеріоризаційної моделі свідчать мовні формули схвалення або несхвалення різного типу поведінки вихованців. За типом такої моделі соціалізації підлітки втягуються в неформальні, у тому числі злочинні, групи. Дія даної моделі особливо ефективна для закритих груп -- релігійних, національних. Саме ця модель найчастіше застосовується в системі виховально-трудових колоній.Факторно-інституційна модель (від латин. factor - «той, хто робить, що виробляє»; іnstіtutum - «установа») включає в процес соціалізації особистості дію чинників, інститутів і агентів. Розрізняють мегафактори (вплив сонячної активності, екологічної обстановки в світі і тому подібне), макрочинники (тип держави, стан війни або світу, демографічна ситуація і тому подібне), мезофактори (національність, тип релігії, ідеологія, яка володарює в ЗМІ, і тому подібне), мікрочинники (сім'я, школа, сусіди, ровесники, громадські організації, міліція і тому подібне). «Інститутами соціалізації» в даному випадку є групи людей. Це педагоги і школи, учні, професійна група, спортивна команда і тому подібне «Агентами соціалізації» виступають особи, які здійснюють цілеспрямований вплив на процес розвитку підростаючої людини, -- батьки, вчителі, вихователі, тренери і інші авторитетні дорослі. Ефективність дії факторно-інституційної моделі пов'язана з посиленням або послабленням якого-небудь чинника інституту або агента соціалізації. Найчастіше це буває компенсуючий вплив виховних установ для дітей з неблагополучних сімей. У інших випадках посилюється активність сім'ї і установ додаткової освіти при ослабленому впливі школи.
Інтеракційна модель (від англ. іnteractіon - «взаємодія») соціалізації трактується як результат міжособистісної взаємодії, яка визначає типа сприйняття світу. Сприятлива міжособистісна взаємодія сприяє формуванню довіри до інших людей і встановленню тісних контактів з ними, несприятлива -- настороженості в стосунках з іншими і ворожості. Це отримується в дитинстві як еталон і не підлягає змінам. При неможливості застосувати звичайний досвід взаємин до ширшого соціального співтовариства відбувається соціалізація за типом «інкапсуляції». В цьому випадку коло спілкування обмежується або неправомірно звужується (дружити з дітьми свого двору, вийти заміж за хлопчика з сусіднього під'їзду і тому подібне). Реалізація такої моделі соціалізації часто спостерігається в малокомплектних школах, інтернатах для дітей з ранньою обдарованістю, учбових закладах національних землячеств.
Інтраіндівідуальна модель (від латин. іntra - «усередині»; іndіvіduum - «окрема людина»). За даною моделлю соціалізація особистості відбувається в єдності двох взаємозалежних процесів. З одного боку, йде активне пристосування до зовнішнього середовища, з іншої -- підтримка творчих проявів особистості, направлених на удосконалення свого життя, на самовиховання. Така модель соціалізації характерна для установ освіти, зорієнтованих на розкриття творчої індивідуальності кожного вихованця (школи-інтернати для дітей з ранньою обдарованістю і тому подібне).
Підсумовуючи все вищевикладене можна сказати, що для розвитку емпатії і соціалізації особи найбільш прийнятною є інтеракційна модель. При цьому дуже важливо не допускати надмірності розвитку відчуття емпатії у учнів старшої школи, схильних до підвищеної психологічної чутливості, оскільки це може привести до стресу.
Розділ ІІІ. Особливості емпатії у старшокласників
3.1 Здатність до емпатії в ранньому юнацькому віці
Центральне соціально-психологічне новоутворення юнацького віку --розвиток я-концепції. Юнацький вік характеризується І. М. Юсуповим як період маргінальної соціалізації. Юнак знаходиться як би в проміжному, пограничному положенні між різними соціальними і віковими групами, що накладає певний відбиток на психіку людини і може виражатися в підвищеній тривожності, неконтактності в спілкуванні, агресивності, егоцентричності, а також виявлятися в реакціях емансипації, компенсації, групування з однолітками і так далі [7] [14].
"До раннього юнацького віку, коли просоціальна мотивація діє на мимовільному рівні, етичні принципи і переконання виступають як спонукальна поведінка, співчуття стає усе більш стійким мотивом поведінки на користь іншого" [3]. Експерименти Т. П. Гаврілової [2], що проводяться з підлітками і старшокласниками, виявили тенденцію до спонтанного зниження з віком емпатійних реакцій співпереживання. Дослідження емпатійного потенціалу сільських підлітків 14-15 років, проведене І. М. Юсуповим [15], дозволяє говорити про збереження тенденції зменшення співпереживання і зростання співчуття і альтруїстичної поведінки.
Саме у дослідженнях, що проводяться в підлітковому і юнацькому середовищі, починають вперше виявлятися статеві відмінності у відношеннях до різних об'єктів емпатії. Дівчата в цілому проявляють більшу міру співчуття до тварин, ніж хлопці. Цей факт можна вважати результатом ранішого засвоєння дівчатами етичних норм, а також більшою орієнтацією їх на спілкування, прагненням мати визнання в міжособистісних стосунках, тоді як хлопці більш орієнтовані на наочні досягнення. Подібні відмінності І.М.Юсупов пояснює особливостями соціалізації дівчат, що виявляються у них в конформності і пошуку соціального схвалення [15. С. 140-141].
Н.Айзенберг також вважає, що дівчата у віці від 14 до 17 років більш проникаються турботою і співчуттям, емпатія у них розвивається раніше, ніж у хлопців цього віку. Це пов'язано, на її думку, з швидшими темпами дозрівання дівчаток. Хлопчики досягають цього рівня лише після 15-16 років. [5].
Здатність до емпатії є основою для дружніх взаємин, які займають величезне місце в міжособистісному спілкуванні. Емпатія, у свою чергу, ґрунтується, як пише Р. Крайг, на соціальному виводі, "тому що якщо ви не знаєте того, що відчуває інша людина, ви не зможете їй співчувати" [5].
Дані зарубіжних досліджень, направлених на вивчення емпатії підлітків та юнаків, говорять про глибокі зв'язки між емпатійністю і етичною поведінкою. Етичні норми, засвоєні на ранніх етапах вікового розвитку, починають виявлятися у вчинках і думках. Високоемпатійні діти свої невдачі в міжособистісній взаємодії схильні пояснювати внутрішніми причинами, тоді як діти з низькими показниками емпатії дають їм екстернальну оцінку [15].
Окрім зв'язку етичної поведінки і емпатії виявлено, що в пубертатному та ранньому юнацькому віці емпатійність має не лише онтогенетичне коріння. В ході експерименту установка на співчутливе відношення до об'єкту взаємодії, задана ззовні, сприяє появі і переживанню відчуття провини за спостережуване неблагополуччя об'єкту. Підлітки, що отримали установку на співчутливе відношення до "жертви", орієнтувалися на справедливе відношення до неї і переживали сильніше почуття провини, чим випробовувані, такі, що не отримали подібного настрою. Цікавим є той факт, що у хлопців емпатійні переживання у вигляді співчуття виявилися сильнішими, ніж у дівчат. При цьому слід мати на увазі, що установка на емпатійне реагування, що задається в штучно створених умовах, сприяє прагненню глибоко проникнути в ситуацію і причини поведінки об'єкту в умовах досвіду, але це не означає просоціальної, альтруїстичної спрямованості особі в цілому. Емпатійна установка, що задається, не є гарантією того, що в реальних умовах ті ж випробовувані проявлять аналогічні емпатійні переживання побачивши страждання іншої людини.
За даними І. М. Юсупова, з досліджуваної групи підлітків (256 чоловік), що відбувають покарання у віковій трудовій колонії, а що раніше входили в асоціальні угрупування, більшість (78%) випробовували відчуття "егоїстичної задоволеності" побачивши страждань жертви. Разом з цим, автор помічає, що "подібні емоційні прояви не є специфічними для неформальних підліткових об'єднань з асоціальною спрямованістю" [15].
Якщо підлітковий вік є критичним в становленні особи і вирішальним в плані формування рис вдачі, то, починаючи з юнацького періоду і далі, зміни рис вдачі можуть виникати лише під впливом сильних дій.
Емпатія як психічне особистісне утворення, досягнувши своєї вираженості в період пубертата, є надалі стимулятором просоціальної поведінки і альтруїзму. У ряді зарубіжних досліджень, що стосуються підліткового і юнацького вікових періодів, описаний ефект перенесення емпатійних переживань отроцтва на юність і зрілий вік із збереженням емоційного знаку. "Якщо будучи дитиною і підлітком чоловік мав з батьками емпатійне взаєморозуміння, то в період дорослості емпатійне реагування на оточення не викликає негативних переживань, і навпаки: дехто протягом всього життя переносить на інших людей ненависть до своїх батьків" [15]. Ефект перенесення емпатійних переживань виражається також в тому, що, одного дня виявившись у відношенні до якого-небудь об'єкту, емпатія може поширюватися на інші об'єкти, до яких особа до цього була налагоджена індиферентно. Стимулювання у випробовуваних емпатійних переживань сприяло виникненню у них дієвої допомоги і посиленню просоціальної поведінки [15].
Не дивлячись на чимале число досліджень, знання про особливості емпатії у дітей різних вікових груп носять швидше фрагментарний, "мозаїчний" характер, уявлення про розвиток емпатії в онтогенезі недостатньо повні і систематизовані. Теза Т. П. Гаврілової (1975) про необхідність вивчення генезису емпатії і умов її формування і на сьогоднішній день не втратив своєї актуальності [1]. Наше дослідження є спробою внести свій вклад до вирішення обкресленого вище круга питань, не претендуючи, проте, на вирішення всієї проблеми.
