RSS    

   Україно-польські відносини

p align="left">Свідченням того, що створення польського адміністративно-територіального району, як і польських сільрад, не було зумовлене потребами польського населення, що це був тактичний маневр, ширма, за якою приховувались справжні цілі тоталітарного режиму, є його скасування у жовтні 1935 р. через "економічну слабкість" і "незручність обслуговування МТС колгоспів". Цим рішенням, яке випливало з нової стратегії національної політики ВКП(б), її курсу на формування нової спільності - радянського народу, було покладено початок ліквідації й інших національних утворень, наступу на польську освіту і культуру. Було закрито Польський інститут суспільного виховання в Києві, Інститут польської пролетарської культури, Центральну державну польську бібліотеку, видавництво "Трибуна",

Польський драматичний театр та інші установи. Шляхом погромів і репресій щодо вчителів польських шкіл відбувалась ліквідація польського шкільництва. У 1938 р. кількість польських шкіл зменшилася в дев'ять разів і становила 50.

Перехід більшовиків від заохочування національно-культурного відродження польської меншини до його згортання, до нищення пам'яток культури, закриття польських закладів освіти свідчив, що політика "коренізації" була лише тактичним кроком для послаблення опору й залучення національних меншин на бік радянської влади, а тимчасова підтримка польської мови й культури мала кон'юнктурний характер, служила інструментом зміцнення позицій правлячого режиму, ідеологізації суспільного життя, формування "нових поляків". Україна виявилася своєрідним полігоном, на якому сталінське керівництво випробовувало й відточувало методи насадження тоталітарного режиму в усіх сферах суспільного розвитку, включаючи й міжнаціональні відносини.

Не менш драматичною сторінкою долі української полонії, як і всього українського суспільства, стала Друга світова війна. На підставі таємних протоколів пакту Ріббентропа-Молотова Гітлер і Сталін фактично здійснили четвертий поділ Польщі. Однак, вступ Червоної армії у вересні 1939 р. на терени Західної України мав і інший - етнічний вимір, оскільки відкривав реальний шанс зреалізувати історичну мрію західних і східних українців, підтвердити Акт злуки 1919 р. й відновити соборність всієї України як одного з домінуючих чинників консолідації української нації і боротьби за її суверенітет. Клопотання Народних Зборів Західної України про її включення до складу СРСР та УРСР (За планами радянського керівництва на теренах переважно з польським населенням передбачалося проголосити Польську союзну радянську республіку з наступним її входженням до СРСР), їх відповідні законодавчі акти за міжнародними правовими нормами закріпили входження західноукраїнських земель до УРСР і внесли істотні корективи щодо статусу поляків і українців цього регіону. На його жителів поширювалося радянське громадянство, українці вливалися до складу титульної нації, республіки, а поляки, втрачаючи статус панівної нації приєднувалися відповідно до своїх одноплемінників в Україні, які були національною меншиною. Зміна громадянського стану, різне ставлення до акту приєднання території, яку поляки зазвичай розглядали як "східні креси" Польщі, загострило давні суперечності. При цьому слід мати на увазі, що в середовищі як українців, так і поляків ставлення до воєнної акції СРСР було полярно різним: від повного засудження й спротиву - до схвалення і готовності співробітничати з новим режимом.

Польське населення на включених до УРСР землях становило до 2,5 млн. чол., включаючи й тисячі біженців з окупованої гітлерівцями території, інтернованих вояків і офіцерів польської армії. Радянські органи влади, спецслужби, реалізуючи програму "радянизації" краю, розгорнули акцію "очищення міст і сіл від ворожих елементів", яка, поряд з українцями, торкнулася тисяч польських поміщиків, заможних селян, ксьондзів, державних чиновників.

За неповними даними, до 1 січня 1941 р. 320 тис. поляків були депортовані, 90 тис. членів родин польських осадників були виселені до Комі АРСР, Іркутську, Свердповську та в інші області РСФРР, 140,5 тис. польських офіцерів було розстріляно. Репресивні заходи сталінського режиму призвели до наростання антирадянського руху спротиву, створення польського підпілля, але його провідники не зуміли скоординувати, тим більше об'єднати свої дії з українським підпіллям. Водночас поляки з обуренням сприймали повідомлення про звірства гітлерівців на окупованих ними землях, що закладало основу для антигітлерівської боротьби, яка набула організованого характеру після нападу Німеччини на СРСР і окупації українських земель.

У суспільній свідомості частини поляків і українців утверджувалося розуміння того, що політика обох диктаторів - Гітлера і Сталіна - антинародна, людиноненависницька, що вона ворожа обом націям. Чимало поляків України брали активну участь у всіх формах спротиву гітлерівцям: у збройних силах СРСР, у загонах червоних партизан, антигітлерівському підпіллі. Разом з українцями, росіянами, білорусами, представниками інших національностей, поляки героїчно захищали Брест, Київ, Одесу, Севастополь, самовіддано билися під Сталінградом і Москвою, Курськом і Харковом, зробили вагомий внесок у звільнення України, Білорусі, Молдови, Польщі, інших країн, у розгром гітлерівської Німеччини.

Десятки тисяч вихідців з українських земель влилися до польських військових формувань в СРСР, зокрема Гвардії Людової, реформованої згодом в Армію Людову, долучилися до діяльності Союзу польських патріотів, Польського ревкому, Польського комітету національного визволення. Значна частина поляків з Холмщини і Підляшшя, Галичини й Волині стали вояками Армії Крайової, яка розгортала свої дії під керівництвом Польського еміграційного уряду в Лондоні.

Виникає питання, чому не вдалося об'єднати зусилля польських і українських патріотів, скоординувати дії Армії Крайової та Української повстанської армії (УПА)? Головною причиною було різне бачення приналежності західноукраїнських земель, їх майбутнього. АК, відстоюючи ідею відновлення Польщі в кордонах до вересня 1939 р., була зорієнтована на боротьбу не стільки проти Німеччини, скільки проти "зазіхань" СРСР на "східні креси" і перетворення Польщі в його сателіта. Натомість, прихильники українського самостійницького руху, вояки УПА, які боролися проти радянського і гітлерівського режимів, були змушені протидіяти спробам поляків відірвати західні області від України. На цьому ґрунті розпалювався польсько-український конфлікт, який у 1943 р. набув збройного характеру і призвів до численних жертв з обох сторін [9]. Протистоянням польського і українського визвольних рухів дуже вміло скористалися німецькі і радянські спецслужби, виступивши третьою силою з метою не допустити їх об'єднання. З цих причин не вдалося скоординувати дії польських і українських партизанських загонів. Інспірований третьою силою, польсько-український конфлікт набув міжетнічного характеру і досяг найбільшої гостроти на Волині, де протягом 1943 - 44 рр. зафіксовано близько 150 збройних сутичок між загонами АК і УПА. За розрахунками польського історика Р.Тожецького, поляки втратили у цих сутичках від 80 до 100 тис. чол., але, на думку В.Сергійчука [27], ці дані суттєво перебільшені.

За роки війни чисельність населення УРСР зменшилася на 14 млн. чол., тобто на 35%. Цілком ймовірно, що не менший відсоток втрат зазнала польська людність в Україні. Наполовину скоротилася чисельність поляків і в західних областях республіки. На серпень 1944 р. їх орієнтовна чисельність у цьому регіоні становила 1182,1 тис. осіб. У серпні 1944 р. президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ про надання амністії польським громадянам, засудженим на території СРСР, які перебували на засланні, у спецпоселеннях, таборах і в'язницях. Більшість амністованих поляків після відповідної фільтрації було централізовано і за рознарядкою розселено на теренах Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Чернігівської та ін. областей для роботи в харчовій, м'ясомолочній промисловості, в радгоспах і колгоспах. Загальна чисельність їх була визначена в обсязі 29700 чол.[25] Частині з них, за викликом родичів, надавався дозвіл переїхати до Польщі. Подальше зменшення кількості поляків в Україні було пов'язане з репатріацією, а ще більше - із так званим добровільним обміном населення між УРСР і Польщею на підставі Люблінської угоди, укладеної у вересні 1944 р. В ході її реалізації, терміни якої кілька разів переносилися, з Польщі до України було переселено 482,8 тис. українців. Водночас до Польщі виїхали понад 828,5 тис. поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 1939 р. Відтік польського населення зумовлювався не стільки його прагненням возз'єднатися зі своїми одноплемінниками, скільки намаганням уникнути репресій і соціалістичних експериментів, пов'язаних зі сталінським режимом. Він тривав і в наступні десятиріччя, але не мав масового характеру.

Не менш важкими для поляків і українців стали повоєнні лихоліття. Та частина поляків, яка залишилася в Україні, активно долучалася до ліквідації руїни, заподіяної гітлерівцями, відбудови промисловості, сільського господарства, установ освіти й культури. У 1946-47 рр. Україну охопив масовий голод, який посилився новим спалахом сталінського свавілля і терору, спрямованого, в першу чергу, проти українського національно-визвольного руху, підпілля ОУН і УПА, найбільш свідомої частини української інтелігенції. Агонія сталінізму не обминула й українську полонію.

Як відгомін сталінського терору проти українського руху, можна розглядати цинічну операцію "Вісла", що полягала в насильницькому виселенні 150 тис. українців з їх традиційно етнічної території південно-східної Польщі на її північно-західні землі, повернуті від Німеччини (Ольштин, Щецін, Вроцпав, Гданськ). Вершиною цинізму комуністичного режиму в Польщі стало створення для "підозрілих українців" табору на території Освенціма у Явожно, де було ув'язнено майже 4 тис. українців, 150 тис. вбито [11].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9


Новости


Быстрый поиск

Группа вКонтакте: новости

Пока нет

Новости в Twitter и Facebook

                   

Новости

© 2010.