Україно-польські відносини

p align="left">Смерть Сталіна, намагання його наступників надати "царству терору" деяких "привабливих" рис, реабілітувати частину жертв, дещо розрядити міжнародну напруженість сприяли проведенню ряду реформ, які пов'язувалися з певною лібералізацією суспільства і дістали назву "хрущовської відлиги". Спроби десталінізації суспільства, критика "культу особи" Сталіна були схвально зустрінуті більшістю громадян України, в тому числі й польською людністю, адже серед реабілітованих були й сотні поляків. Архівно-слідчі справи реабілітованих поляків по Києву і Київщині, які зберігаються в 263 фонді ЦДАГО України, засвідчують, що перегляд судових і позасудових вироків носив вибірковий характер і стосувався переважно осіб, покараних за сфабрикованими звинуваченнями або за порівняно незначні провини. Так, у 1955 р. було скасовано вирок щодо Станіслава Яворського, який проходив по груповій справі ксьондзів і активу костьолу (всього 19 чол.), арештованих у 1938 р. за "контрреволюційну діяльність" у селищі Іванків на Київщині, що виявилась у підтримці тутешнього ксьондза Сігізмунда Зіха, котрий, мовляв, проповідував "національну гордість і любов до польської нації", "застерігав молодь від вступу в комсомол", а потім нелегально виїхав до Польщі. С.Яворський як голова костьольної ради, а також всі "учасники групи" були засуджені до вищої міри покарання і розстріляні як "члени польської терористичної організації". І тільки через 27 років усі засуджені були визнані Верховним судом СРСР невинними.

Після політичної реабілітації С.Косіора - колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, поляка за національністю, розстріляного за звинуваченням у причетності до Польської військової організації, було вибірково переглянуто ряд справ ПОВ, зокрема І.Юрловського, І.Журавського, О.Петровського, С.Вольського, М.Шиманського, П.Лубківського та ін., яким інкримінувалися "зв'язок з білополяками", "петлюрівцями", підготовка "збройного антирадянського повстання", - військовий трибунал Київського військового округу у квітні 1956 р. реабілітував усіх розстріляних.

Реабілітація поляків, репресованих за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, антирадянщині, націоналізмі мала стати одним із чинників поліпшення радянсько-польських відносин, особливо в умовах, коли в самій ПНР наростав опір тоталітаризму. Вона справила позитивний вплив на моральну та психологічну атмосферу в країні, на настрої поляків. Однак, у багатьох з них викликало занепокоєння те, що поза увагою органів реабілітації лишилися найбільш "гучні" справи учасників польського опозиційного руху, а це посилювало такі нові форми спротиву, як дисидентство, колективні петиції, звернення до світової громадськості.

У суспільній свідомості наростало обурення фарисейством і подвійними стандартами у застосуванні так званих "ленінських принципів національної політики". З одного боку, говорилося про братерство і рівність, задоволення потреб різних націй і народностей, аз іншого-тривала русифікація, звужувалася сфера застосування української мови, закривалися школи з польською мовою навчання. Якщо в 1950 - 51 рр. було 6 польських шкіл, то на 1959 - 60 навчальний рік їх залишилося 3 із загальним числом учнів до однієї тисячі. Пишне святкування 300-річчя Переяславської ради і так званого "возз'єднання" України з Росією негативно оцінювалося польською громадою, оскільки реанімувалася шовіністична концепція російської історіографії, за якою Польща поставала як одвічний ворог України.

Не залишилися поза увагою поляків і українців революційні події осені 1956 р. в Угорщині та їх відгомін у Польщі, спорудження берлінської стіни. Поляк Г.Вельчинський (студент геологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка) відверто заявив про незгоду із застосуванням радянських танків, пограбуванням Польщі. За ці висловлювання його було виключено з університету і вислано з СРСР.

Особливо боляче реагували українські поляки на посилення войовничого атеїзму і наступ на римо-католицьку церкву, зняття її громад з реєстрації. Якщо в 1949 р. в УРСР нараховувалося 225 громад РКЦ, у 1953 - 168, то в 1964 - 117, тобто їх кількість зменшилася майже вдвічі. Радянські спецслужби намагалися розколоти римо-католицьке духовенство, перешкодити будь-яким його контактам з Ватиканом, інспірувало рух за так зване "старокатолицтво" за створення "Братства католиків СРСР".

На кінець 1950-х рр. більш-менш стабілізувалися чисельність і розселення польської людності. За переписом 1959 р., в УРСР проживало понад 363,2 тис. поляків, які за чисельністю належали до найбільших етнічних груп (0,9%) після українців, росіян і євреїв. Найбільшу питому вагу займали поляки серед населення Житомирської (6,4%), Хмельницької (4,3%), Львівської (2,8%), Тернопільської (2,2%), Волинської та Івано-Франківської (1%) областей [35]. Партійно-радянське керівництво свідомо форсувало міжреспубліканські міграційні процеси, обґрунтовуючи їх економічними потребами, функціонуванням "єдиного народногосподарського комплексу". Русифікаторським устремлінням центру сприяли прискорений розвиток промислових центрів Донбасу, Придніпров'я і Півдня України, урбанізаційні процеси, збільшення чисельності міст, стимулювання міжнаціональних шлюбів, освітня політика. Це відбилося і на структурі польської меншини. Якщо за згаданим переписом 1959 р. 45% поляків проживали у містах, а 55% у сільській місцевості, то протягом наступного двадцятиріччя ситуація змінилася до навпаки: у 1975 р. 63% поляків були жителями міст і лише 37% - сіл [35], тобто майже дві третини польської людності опинилися в поросійщеній системі координат: управління, освіти, культури, засобів масової інформації. Численні групи поляків, мешкаючи у Донецькій, Дніпропетровській, Ворошиловградській, Одеській та ін. областях, були позбавлені реального права навчати дітей рідною мовою, втрачали ознаки ідентичності. Багато полячок, як і українок, одружившись із росіянами чи представниками інших національностей, здебільшого втрачали або істотно знижували власну етнічну ідентичність.

Національна політика доби "брежнєвщини" фактично не тільки "не помічала" національних меншин, ігнорувала їх проблеми, не дбала про задоволення їх культурно-національних і духовних потреб, але й дуже "сором'язливо" згадувала про українців. Принагідне зауважимо, що у засобах масової інформації, в публічних виступах керівників республіки, замість словосполучення "український народ" вживався розпливчастий термін "народ України". Асиміляторська політика Москви, курс на формування нової спільноти - "радянського народу" супроводжувалися подальшим скороченням не тільки польської меншини, але й українців. З 1959 по 1989 р. чисельність поляків зменшилась на 40% і становила 219,1 тис. [23, 14], а відсоток українців у етнічному просторі УРСР скоротився з 76,8% до 72%, натомість зростала питома вага росіян.

Одним з трагічних наслідків широкомасштабної політики русифікації українців і поляків було ослаблення їх національної свідомості та ідентичності. Будь-які вияви національного патріотизму, етнічної самобутності оголошувалися виявом "буржуазного націоналізму", що підпадало під статтю Карного кодексу як "антирадянська пропаганда". Полякам, як і іншим неросійським етнічним групам, нав'язувалася міфологема про російську мову як "другу рідну". Хоч поляки, як один з найдавніших європейських етносів, завжди відзначалися високим рівнем національної самосвідомості, в тоталітарних умовах не зуміли вистояти перед натиском зросійщення. Якщо вірити радянським переписам населення, у повоєнні десятиріччя, особливо в роки "брежнєвщини", відсоток поляків, які називали польську мову рідною, поступово зменшувався. Уже в 1959 р. він склав 18,7%, в 1970 р. - 14,9%, у 1989 р. - 12,3%. Варто наголосити, що паралельно зростала чисельність поляків, які другою рідною мовою називали як російську, так і українську мови, причому поляки, на відміну від деяких інших етнічних груп (євреї, німці, угорці, болгари), надавали перевагу саме українській мові. У 1959 р. 68,3% поляків України назвали рідною мовою українську, а 12,3% російську. В 1970 р. відповідно 68,4% та 16%. За переписом 1989 р. для 66,6% поляків рідною залишалася українська, а для 20% російська. Ще вищий відсоток осіб польської національності, які визнавали українську мову рідною в областях їх традиційного проживання, зокрема в Житомирській 89,9% та у Хмельницькій - 81,9% [23, 20, 78].

Можна допустити, що збільшення відсотку поляків, які ідентифікували свою рідну мову з українською, було свідченням того, що поляки, як давні жителі України, краще адаптувалися до умов українського суспільства ще того періоду, коли українська мова була домінуючою. Цілком очевидно, що цей факт відбивав історичну настороженість польської людності до великоросійського гегемонізму й шовінізму, яка склалася ще з часів поділів Польщі, протиборства РПЦ і РКЦ.

За умов авторитаризму, попри утиски і переслідування, громади римо-католицької церкви залишалися мало не єдиним острівцем збереження духовних і національно-культурних традицій польської етнічної групи в Україні. Компартійні і державні органи, спецслужби вели справжню війну з духівництвом і віруючими РКЦ, звинувачуючи їх у зв'язках з Ватиканом та зарубіжними центрами католицизму, в буржуазно-клерикальній пропаганді. Все це призвело до скорочення кількості римо-католицьких громад з 117 у 1964 р. до 71 в 1984 р. Адміністративне зняття громад з реєстрації аж ніяк не означало автоматичного зменшення числа віруючих. Як доносили спецслужби, збільшувалася кількість молодих римо- і греко-католиків. При костьолах і каплицях створювалися товариства "Маріан" ("Діти Діви Марії"), гуртки "Ружанців", до яких входили підлітки, котрі вивчали Слово Боже, католицькі обряди, утримувалися від вступу в піонери, комсомол, від атеїстичного громадського життя.

Оскільки поляки, як і українці, виявилися заручниками московської політики "інтернаціоналізації" та "атеїзації" суспільства, домінантною якої стала тотальна русифікація і обмеження національних прав неросійських етносів, створювались об'єктивні передумови для розгортання спільного руху спротиву "брежнєвщині". Десятки поляків підтримали діяльність українських дисидентів, правозахисників, зокрема Гельсінську правозахисну групу, яка згодом трансформувалася в Спілку, солідаризувалася з рухом за суверенізацію України.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9