Реферат: Шпаргалка по политологии (на укр. языке)
15. Геополітичні концепції Ф.Ратцеля, К.Хаухофера, А.Мехена, Н.Спайкмена, Р.Челлена та ін.
16. Політична думка мислителів КР
За часів Київської Русі українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історичних творах і т. д.) це пояснює ться слабкою диференціацією інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї вперше були сформовані у творах державних діячі, церковних ієрархів, літописців, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів та держав світу. Найбільш відомі серед цих творів «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона; «Руська Правда» Ярослава Мудрого;»Повість минулих літ»; «Поученіє дітям» Володимира Мономаха; «Слово о полку Ігоревім». У цих творах були порушені такі політичні проблеми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних відносинах; дотримання присяги і норм права князями; верховенство світської влади над церковною; обгрунтування відповідальності влади перед народом; засудження князівських міжусобиць, народних заворушень, що дестабілізували обстановку в країні.
17. Політичні погляди мислителів другої половини ХІХ - першої чверті ХХ ст. (М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Винниченко, В.Липинський).
Костомаров - засновник Кирило-Мефодіївського товариства. Прихильник самостійної, безкласової української нації. Політичну теорію створював під впливом німецької класичної філософії, французьких мислителів. Ідеал Костомарова - федеративна демократична слов’янська республіка, де будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства, скасовано кріпацтво, станові відміності, де правителі на засадах християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту та добробут народу. Федеративна держава мала управлятись обраним на чотири роки президентом і конгресом, утримувати невелике спільне військо, впровадити однакову грошову систему, здійснювати загальне керівництво зовнішніми відносинами. За вченням Драгоманова громадянське суспільство еволюціонує від первісного роду і племені завдяки розуму сім’ї, матеріальному виробництву, класовій боротьбі і природнім шляхом досягає політично форми общини. Держава нав’язується людській громаді зверху як зовнішнє, штучне неприроднє утворення, а її різновиди пояснюються природніми факторами. Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим - перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українців створюється громада «Вільна спілка», що ставитьза мету політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й інших національностей. Головним завданням вільної спілки є забезпечення прав і свобод громадян. Драгоманов вважав самоуправління основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму. З 1890 р Драгоманов став ідейним натхненником першої української партії- Русько-української радикальної партії. Багато з ідей Драгоманова втілювалися в діяльності Центральної ради. Винниченко вважав, що головним є цілковите радикальне знищення всякого національного і політичного поневолення, самостійність України і демократія. Він пропонував заборонити найману працю, поряд зприватноюм власністю повинна бути й колективна. Винниченко в автобіографічних розповідях самокритачно повертається до років національної революції, і головне виклав свої думки з приводу засобів і методів боротьби за незалежність України в майбутньому. Винниченко вважав, що слід припинити суперечки в емігрантських колах, зосередити увагу на боротьбі за визволення України від сталінської диктатури. Грушевському належить значний внесок у політичну теорію. Він доводив, що політичні процеси протікають під впливом не лише економічних чинників, а й психологічних, особистічних, культурних факторів. Багато в чому конституційні ідеї Грушевського виходять з постулатів Драгоманова, кирило-мофодіївців, але значно їх збагачуючи з урахуванням нових досягнень вітчизняної російської і світової конституційної думки. Головні ідеї вченого: децентралізація держави, з наданням широкої автономії; парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу; поділ влади; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав і свобод людини. Липинський у своїх працях сформулював політичну доктрину української монархічної державності, суть якої в наступному: 1) спадкова монархія на чолі з гетьманом; 2) республіканська парламентська демократія є непридатною для України 3) концепція аристократії, яка грунтується на принципі територіального патріотизму, який є важливішим за національний чинник; 4) концепція хлібороба-власника займає одне з центральних місць у доктрині Липинського, хліборобство мало формувати союз з армією, що мало сприяти союз зі східнослов’нськими народами.
18. Політичні концепції украйнського націоналізму (Д,донцов, М.Сціборський).
Донцов закликав до періорієнтації українства на Захід, оскільки бачив політичну несумісність українських і російських національних традицій, національних звичаїв, способу життя. Спираючись на постулати географічного детермінізму, стверджував, що росіянам притаманні абсолютизм, правовий нігілізм, що значною мірою відрізнявся від українських національних традицій. Донцов намагався ідеологічно обгрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (незалежність від Росії) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Донцов сформував основні принципи українського націоналізму: вольовий принцип; постійне прагнення боротьби за незалежність: романтизм, непримиренність, фанатизм, аморальність у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання власної еліти; орієнтація на примус у боротьбі за незалежність. Донцов відстоював принципи Макіавеллі - мета виправдовує засоби.
19. Основні етапи історії української державності ХХ ст.
20. Становлення і розвиток політичної думки в Закарпатті (М.Балудянський, О.Духнович, А.Волошин).
21. Політика як соціальне явище.
Політика - організаційна, регулятивна й контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля ствердження власних запитів і потреб. Політичне життя тісно пов’язане з різними формами політичної діяльності. Політична діяльність - це індивідуальна чи колективан, спонтана чи організована діяльність соціальних суб’єктів, яка прямо чи опосередкована випливає з інтересів великих соціальних груп і цінностей, що їх вони поділяють. Умовою і формою політичної діяльності є політичні відносини. Політичні відносини - це реальні практичні стосунки, взаємозв’язки соціальних суб’єктів, у яких відбиваються їхні інтереси і здійснюється політична діяльність - співробітництво чи боротьба, вибори, референдуми, війни. Політичне життя будь-якого суспільства характеризується багатоманітністю політичних процесів, у яких розкривається спрямованість політичної діяльності соціальних суб’єктів. У політичному процесі вирізняють суб’єктивний та об’єктивний аспекти. суб’єктивний становлять ідеологія, політична програма, система цінностей і норм. Учасниками політичного процесу є поліцтичні сили, партії та рухи. Політичні конфлікти і кризи займають особливе місце політичному житті. невід’ємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична опозиція. Опозиція буває конструктивною і деструктивною.
22. Політика і особа.
Політична діяльність індивідів може здійснюватися як політична участь і як політичне функціонування. Політична учаксть - це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення та дії. Політичне функціонуванням - забезпечення участі політичних інститутів в управлінні спільними справами. Людина в політиці може брати таку участь: 1) реакція на імпульси, що виходять з політичної системи, епізодична участь у політиці; 2) діяльність, пов’язана з делегуванням повноважень: участь у виборах, референдумах; 3) участь у діяльності політичних і громадських організацій; 4) виконання політичних функцій у рамках державних інституцій; 5) професійна, керівна політико-ідеологічна діяльність; 6)участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи. Розрізняють такі рівні участі в політиці: - рядовий член суспільства, громадянин, який є членом громадянської організації, громадянин, який є членом політичної партії, професійний політик.
23. Соціально-етнічні спільності й етнополітика.
До соціально-етнічних спільностей відносять народ, націю, етнос. Народ - це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками: з сім’ї виросла родина, з родини - рід, рід перетворився на плем’я, плем’я - на народ. Етнос - це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу, проживає на території чи в чкладі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості. Нація - політично, організованізований народ. Етнонаціональні відносини - це відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку - націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. Ці відносини бувають: рівноправні, відносини панування і підлеглості, прагнення до знищення інших суб’єктів. Головними в етнонаціональних відносинах є питання: про рівноправність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну воррожнечу. Національна політика - це науково обгрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональнизх відносин. Національні відносини в сучасному світі підпорядковані діїї двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвитку націй, їхньої боротьби за рівноправність і самостійність, за створення держав, з іншого боку - на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв’язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів.
